Коли осатанілі зави й зами
Задихано посунуть на пором,
Він житиме папером і пером
Там, де пором заповнено возами.
Він, відданий паперу і перу,
Помітить на поромі три бідони,
Затерту репродукцію „Мадонни"
Й малюнки з краєвидами Перу.
Подумає: „Не переймаюсь тим я,
Що гарбузи — мов купа черепів,
Що повний віз чи плакав, чи рипів,
Коли спекота пропікала тім'я".
І навіть не торкнувшися пера,
Він вимовить і сам себе послуха:
„Тамтого року тут була посуха.
Та й нині тут посушлива пора".
— Їдеш ти на „Енеїду”? — Я? Чи їду? Е, не їду. — Їй сказав — їй-бо, не їдеш? — Я сказав їй, бо не їдиш…
Читати далі »
Повзли втікачі, де будяччя, де поле, Де трави ядучі, де пустки холодні, — У час, коли місяць, німуючи, коле — Мов буйвіл рогами — прачорні безодні…
Читати далі »
У вранішню тишу б’ються крила птахів. Самотній голос. Самотня зірка…
Читати далі »
І ось тепер, опанувавши ноти, Вслухаюсь я в свій посивілий спів, Свій голос чую — плетениці слів, Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти…
Читати далі »
…і щастя це — хвилини півтори. Склепивши очі, тихо повтори: околиця… напівзабуті лиця… овече хутро… сині хутори…
Читати далі »