Вітрець війнув на річки лезо,
здмухнувши з клена дрібен жар
й розплівши гойдалку берези,
де спав малесенький Ікар.
І дві кленові насінини
були у нього замість крил,
й тільце легеньке поміж ними
змагалось з вітром з усіх сил.
Та вітер дужче розгортався,
безмежнів простір, ширшав рух.
І вигинався, спотикався
серпневий тополиний пух.
І полетів, бо геть знемігся,
маленький коник-тріскунець
далеко від свого узлісся,
де ще яскравів бур’янець.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »