Микола Руденко

Віта

Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скіфії.
Повер­нувшись на північ, Рама був вра­жений культом людських жертв,
що панував серед його племен.
Едуард Шюре

Є долина між лісом і пасмом горбів,
Де колись починалась трипільська культура.
Річка Віта біжить між столітніх дубів.
Ні, не річка — болотна рідинність похмура.

А проте в давнину тут пливли кораблі
По річках, що лишили прадавні потопи.
І махатми індійські тут серце Землі
Ще й донині шукають —
У центрі Європи.

Не дивуйтесь із мене — я сам це читав
У писаннях, які невідомі сьогодні.
Тут божественний Рама посвяту дістав
Від Вогню, що живе у захмарній безодні.

Був він юним сколотом з північних племен,
Що повстав проти крові, якою кропили
Темні жриці ненависний людям дольмен —
Валуновий граніт, необтесані брили.

Там вели на заклання струнких юнаків,
Що пишатися мусили смертю такою.
І розпатлана жриця, хазяйка віків,
Ніж вганяла у груди сліпою рукою.

І дивився на те синьоокий орач,
Що піснями умів солов’їв чарувати.
Потрясав його груди невидимий плач:
Що ти робиш, кривава, розбещена мати?

Рама вибіг з долини і вирвав ножа,
І закинув далеко в урочище Віти.
Чорне лезо ковтнула болотна іржа —
Вмійте жити, приречені, й сонцю радіти!

Так з’явився той бог, що на білім коні
Світ пройшов від Дніпра до верхів’їв Тібету.
О, шість тисяч років! Нерозгадані дні
І легенди, якими живилась планета.

Він — король мудреців, він— засновник
держав.
Батько вод, що індійські поля оросили,
Цілий світ на долоні у нього лежав,
Заворожений словом небесної сили.

Ця легенда про Раму ще й досі жива,
Хоч померла ріка, що її породила.
Залишилася в лузі висока трава
Та на місці дольмена забута могила.

Віта. Віта! По–нашому Річка Життя.
Я простую селом повз крамницю та школу.
Ген бабуся на призьбі гойдає дитя
Та Грицько–бригадир сонно крутить
“Спідолу”.

Чуєш, Грицю? А винеси кухлик води
Чи міцнішого зілля — вода тут солона.
Чи тобі це відомо, сколоте рудий,
Що село твоє старше від стін Вавілона;

Що раніше від Біблії Рама отут
Вчив братів поклонятись Вогню гомінкому
Та любити людей, шанувати свій труд
І ніколи не зичити лиха нікому?..

Так ми й виросли, Грицю… З цієї землі
Не ходили сусідні краї грабувати.
Та місили цю землю в захланному злі
Люті коні монгольські й німецькі гармати.

Ген у лузі лопати гризуть чорнозем.
Діти хмизом заклали зорю п’ятикутню.
Їхнє вогнище творить найвищу з поем —
“Рамаяну” Космічної ери могутню.

І відважний сколот, що злетить до зірок,
Десь далеко вгорі над земними вітрами
Пригадає це вогнище, перший урок —
І полине довершувать місію Рами.