Густіє, проростає
крізь повсть стару і бруд,
на глибині ховає
окравки шворок, пут…
Скрадаючи буденність, латаючи життя,
ллє струмені зелені у жмені — для пиття.
Вже очі страв’яніли, і серце трав’яне,
кохана легкотіла, переступи мене.
Лежу крижем у лузі
і чую ріст трави,
у рясті, як в кольчузі,
від ніг до голови…
Кохана, мої руки ворушать два стебла,
що в’януть від розпуки чи, може, від тепла?..
Хоч подих і тамую і серце зупинив,
росту травою — чую, п’ю соки з глибини.
І грань земна зі мною, і невідомий я,
п’ю небо спрагло кров’ю, вустами ручаю…
Передчуваю осінь — в словах метал дзвенить,
в затерплому волоссі вже вітер шелестить.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »