Густіє, проростає
крізь повсть стару і бруд,
на глибині ховає
окравки шворок, пут…
Скрадаючи буденність, латаючи життя,
ллє струмені зелені у жмені — для пиття.
Вже очі страв’яніли, і серце трав’яне,
кохана легкотіла, переступи мене.
Лежу крижем у лузі
і чую ріст трави,
у рясті, як в кольчузі,
від ніг до голови…
Кохана, мої руки ворушать два стебла,
що в’януть від розпуки чи, може, від тепла?..
Хоч подих і тамую і серце зупинив,
росту травою — чую, п’ю соки з глибини.
І грань земна зі мною, і невідомий я,
п’ю небо спрагло кров’ю, вустами ручаю…
Передчуваю осінь — в словах метал дзвенить,
в затерплому волоссі вже вітер шелестить.