Микола Руденко

Вік доживаю

Вік доживаю, а не знаю, хто
Є та істота, що в мені гніздиться,
Й кому належить диво–долото,
Що “я” й “не я” різнить,
Як те й годиться.

Земні роки несуть добро і зло.
Коли ж десятиліття проминаю —
Неначе не зі мною те було.
А з ким?..
Даруй, читальнику,— не знаю.

Дивлюсь у себе, мов у шурф старий,
Куди за НЕПу ще жбурляв каміння:
Хто ти єси, добродію? Відкрий,
Якщо настало саморозуміння.

А в шурфі щось ворушиться страшне:
“Я” чи “не я” — хто відає достоту?
Світила перемелюють мене —
І я їм дякую за цю роботу.

Ось та, котра стирчить неначе вісь
Посеред неба у Великім Возі,—
Схились до мене, зоре, озовись:
Хто ти, хто я, де край тяжкій дорозі?

Мовчить зоря. І я, старий, мовчу,
Свого життя дочитуючи повість.
Немов клинописну абетку вчу:
Куди не глянеш —
Всюди загадковість.

Зненацька голос Вічності:
— Зумій
В собі вмістить знання єдино повне:
Ні, світ не ділиться на “мій — не мій” —
То лиш відносне і завжди умовне.

Усе твоє — насправді не твоє,
Хоч у тобі щось власності жадає.
Тебе немає — тільки Всесвіт є:
Це він питає, мучиться, страждає.

9.ІІ.86, Сибір

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle