Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде,
Без коліщат – у виміри обтічні.
Вже безпредметним стало й нелетюче,
Зник фюзеляж, висить шасі із вати,
Що барвами – подекуди – як осуд.
Звільнився світ від кліток і утончень,
Сплатив борги – і всю на вітер – здачу,
Лиш де-не-де ще тліють мураведи.
Змінилася вага і перспектива.
Все погустішало – на дві, на три октави,
І кожен кадр, як у німому фільмі.
Відпало все настирливе й несхвальне,
І решту – кіпоть – вимила гроза.
Твердь, скинувши старий комбінезон,
Ключами наближається з низин.
В краплину ліг, як в мандрівну труну, Що — відсвіти, — світ видовжень, — азалій, І — двері — в позолоті на камзолі, Куди — ще предки — золоте руно…
Читати далі »
Світ ще в нефритній вазі сам, – будяк, Що – фіялкову плівку водоспаду. В прозорість-крен. Глек із трубою – південь, Що – на краях – на річку й віадук…
Читати далі »
Вітри розносили сонця і сіно, Піском заносячи усесвіт, І очі грузнули від невбиральних видив. І крик, що коливав рівнину…
Читати далі »
Все відійшло, крім склянки і вина, А я — твій запах шкіри на долонях. Вже перші півні й вогники в долині, Я ж кидаю зірки в твій слід — в тартарари…
Читати далі »
Найнезбагненніше – зі звичним – поряд. Не сонце – з вежі – півень – щогодини, А смокви фіялкового страждання, Які на площі – ген – на клуби пари…
Читати далі »