З горлянки випурхнув й — під шкіру — горобець,
Щоб перебути поштовхи озону,
Що — сквапно — в переміщеннях підземних
Гробницю, яку — досі ще — раби.
Все зупинилося, а пам’ять вигріба
Доріжки, що — жорства, ґазон, лоша і замок,
Початок літа, де наклались зими,
Рулони скла, що — в надрах ще — вербу.
Як — світла поклади — усі судини,
Дарма що дійсність — небуття судомить,
На зламах унедійснюючи форми, —
Змінився власник — й наличка, що — фірму.
Лиш скелі вищають і — далі й далі — грунь.
Гравець єдиний — дух — без правил гри ?
В краплину ліг, як в мандрівну труну, Що — відсвіти, — світ видовжень, — азалій, І — двері — в позолоті на камзолі, Куди — ще предки — золоте руно…
Читати далі »
Світ ще в нефритній вазі сам, – будяк, Що – фіялкову плівку водоспаду. В прозорість-крен. Глек із трубою – південь, Що – на краях – на річку й віадук…
Читати далі »
Все відійшло, крім склянки і вина, А я — твій запах шкіри на долонях. Вже перші півні й вогники в долині, Я ж кидаю зірки в твій слід — в тартарари…
Читати далі »
Вітри розносили сонця і сіно, Піском заносячи усесвіт, І очі грузнули від невбиральних видив. І крик, що коливав рівнину…
Читати далі »
Ледь крапле тиша, й цілу ніч — вагар — Тлін, що спізнився на останній потяг. В зірчаній пітьмі — обрис парапета, — Щит поколінь, про що — піщаний герб…
Читати далі »