Мій відбиток, наче гальку, дошліфовує вода,
і виплутується чайка, бо зелена борода
розпустилась за водою — в ній краснопери живуть.
Чорні хмари наді мною — шерхлювать мене почнуть.
Всі зазубрини вже знято, вже гладенький, наче скло,
лише губи ще щербаті і пощерблене чоло.
Відшліфовано й горлянку — звуки чисті, ніби ртуть.
Храмам губи наостанку треба рашпільно тернуть,
щоб сміялись, не кривились, не округлювались в крик:
слово мовиш — засвітилось, ніби дзеркальце — язик.
Вже дзеркальний ти зісподу, серцевиною — також;
дивишся з води у воду:
хто ж з вас справжній з двох, ну хто ж?
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »