Віддаленіла так від мене,
що обезтебіли і сни.
Мов тютюну стебло зелене,
вуста мені обзеленив.
Так гірко язиком торкатись
твого імення, світку мій,
вуста поламані, щербаті,
а в горлі — мов холоне лій.
— Ко-ха-но-лу-но — ло-не — ли-не…—
І серцевину обмина.
Вуглинночорно, холодинно —
суцільна сіль, стіна скляна…
І озираюся — позаду
вуста твої, твоє чоло…
Рукою доторкнусь — свічадо,
байдуже прохололе скло.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »