(Поема)

Першу сторінку рукопису 1972 року
було загублено у видавництві.
З пам’яті автор відновити не може.

1.

…чи в гронах наливних,
чи в пензлях перепалених
(щоб відчай цей відліг)?
Чи ж повернутись спиною
до світу і чекать,
як крапля — ягодиною —
скривавіє в руках…
Відлунок округлявіє
(чи золотий горіх?),
і раптом забіліє
на Овера1 сніг,
сніг…

2.

В тарілці оселедець п’яний
слухав, як хлюпає вино,
як гострі руки барабана
кололи зачапіле дно.
А пальці п’яного музики
кларнет душили з усіх сил,
і кільця рубаного крику
котились весело під стіл,
де язикаті черевики
охоче мучили кадриль…
Вино зелене —
сльозо, від мене
відлинь, відлинь!
Шалений чашнику,
трунку долий!
Сап’янці в танці — навперебій…
В порожній склянці був буревій.
А чашник з пляшкою стоїть,
мов Бог,
стіл важко повза на чотирьох…
— Що це за тризнище? — спитали
його два куцих з-під стола,
і жаровиння вакханалій
зненацька вигасло дотла.
Відчувши, як вступає сила
у немічну, нужденну плоть,
він взяв виделку, наче вила,
аби когось та заколоть.
Коли офіра добровільно
принесла очі — на лиці,
«Бий!» — друзі крикнули підстільні,
і… кров заквітла в кулаці.
Це ремесло простим-простюще:
пізнать потульність тіл чужих
і крик, і ляк людської гущі
сконцентрувати на ножі.
— А справедливість там, де зброя,
яку не поточила ржа,
де «праведна» рука «героя»
закон рослинний зневажа…—
Він після гульбища страшного,
як благовістилось на світ,
безокого побачив Бога
біля розчинених воріт.
Той перст караючий на губи
поклав йому, як знамено:
— Ти вічною лозою будеш,
з якої чавлять лиш вино.
Тебе душитимуть, допоки
буде слухняною рука,
коли остання крапля соку
збіжить з ножа садівника.
— Вино зелене —
сльоза від мене…
Був би вином на твоїх вустах —
гроно п’ятірне не вироста.
Як же нам далі жить, розкажи!
Ждуть вакханалій гострі ножі.
Будуть музики,
буде кадриль…
Вкоротить віку
кому ще хміль?..—
Коли підніме березіль
лози відросток, наче берло,
воскресне знов рослинний біль,
а також — видива химерні.
І, будучи в людській подобі
з рослинним серцем і життям,
він знатиме: нема на той бік,
як і на цей бік, — вороття.
З пасторських рук —
ложечку крові —
зменшаться, може,
муки Христові.
Червона ящірка
в рота втече —
чортячий чашнику,
н а л и й щ е!

3. С п о г а д

Ніж в прожилках червоних
лежав на видноті,
натужно по іконах
всміхалися святі,
бо додавалось меду
щедротно до куті.
Похрещено весь посуд —
від чарок до горнят,
втопились босі ноги
в кучерики ягнят.
І швець, підливши лою
до вигаслих лампад,
почаркувавсь з собою
і мовив: пийте вряд!..
Я, взявши глека з столу
до куцої руки,
по полотняній льолі
розсипав вишеньки.
І каламутним зглядом
утупився в куток,
де, вивернутий сподом,
горбативсь кожушок.
Хтось тупцював у сінях,
не важачись ввійти,
і золотим насінням
кропив глухі кутки.
А звізди з-над Сіону,
заломлені в вікні,
блиміли однотонно,
як краплі кров’яні.
І з висоти народин,
де мука й благота,
спускались до-о-вгі сходи
до куцого хреста.
І в смакових пророцтвах
наливок весняних
вже чулась терпкість оцту,
і гіркість чулась в них.
І ніж — в тонких прожиллях, —
що згляд мені обпік,
по безсловесній шиї
легко ходив, як смик…
Зловивши вогник в пучки,
швець встав, і хрест поклав,
і відійшов беззвучно,
як привид, — від стола…
Сиди собі і думай
чи згадуй давнину,
аби не знати суму
і цю самотину.

4.

Ось так, як є, мороковито
врізьбились тіні в битий шлях,
що каламутився копитом
і розпинався на стопах.
Ані скорботи, ні згасання,
ні крику, що урвався ріст,
хоч птиця падала, мов камінь,
в криницю, вкопану до звізд.
Погнуте небо в перельоті
втрачало звільна висоту,
і щік смиренних позолота
перецвітала в чорноту.
Від яблука — рука скругліла
хотіла викруглить кути,
все гладила канчасте тіло
незрушеної гіркоти.
Лестиво літоросль стелилась,
завжди прихильна до стезі,
де засипались сумно пилом
глухі, як ніч, колодязі.
Відкіль кривавиться рожев’я
і трісли судини чиї,
із-під ножа узяв невже ж я
цівки — в долоню — ручаї?
І крастись так попід тинами,
і кров’ю двері значкувать,
і класти плями п’ятипалі
на всіх підряд, на всіх підряд…
Жертовне вогнище роздмуха
холодний подих з западин,
знов бігти в темінь що є духу,
бо удогонь ітиме згин.
Прирікши на ганьбу повсюдну
свою відвагу і свій страх,
переламаю привселюдно
напополам зраднецький шлях.
А далі буду чвалувати
уздовж нужденного життя
і до тремтіння — в пучках — знати:
назад немає вороття.

5.

А мені так хотілось створить
щось таке хоч і просте, але
довговічне.

Де пальці защіпок держали
охриплі двері од вітрів,
де домовик, забитий в шпару,
від призвісток лихих тремтів.
Бо обтинач в руках хазяйки
блягузкав голосно з горшком,
і піч молола без утайки
своїм червоним язиком,
що спить вона з домовиком.
Вже мислила себе окропом
вода в ту виважену мить,
коли був певен тихий попіл,
що він не для тужби лежить.
І тільки півень-імператор
не знав, що жде на нього ніж,—
він криком шпарки конопатив,
щоби не витікала ніч.
Та лихо двері розчиняє
і пересовує поріг
за пруг сльози, межу печалі.
І ніж, що визрівав ночами,
вшановує почержно всіх.
І, обсмоктавши ніжну ніжку,
згасивши згагу молоком,
він перецінював у ліжку
життям освячений закон.
На курячім пуху дрімотно
лежалося… І дощ ламавсь.
Та що це? — у вікні супротнім
з’явилась птича голова.
Високий гребінь цвів, мов квітка,
і дзьоб, як голка, скло прошив;
і червоняста бігла нитка
до втиснутої в пух душі.
І щоб не бачить кров злочинну,
він двері прочинив скоріш,—
спалахонув перед очима
хазяйчин добровірний ніж.
Лиш домовик давився сміхом,
немов звертаючись до дня:
— Коли приходить гостре лихо,
то двері навстіж прочиняй.

6.

І дійсно, креслене пташками
високе небо в скло ішло,
і важкодухо ломикамінь
худе розпростував стебло.
І, розтуливши шкаралупу,
пташа обтрушувало дріж,
а в агницькому оці скупо
купався ворохобний ніж.
День зачинався хтозна з чого,
і перший порух не запав
в щертований туманом погляд,
як в рану соляна ропа.
Роз’ятрене до кровотечі,
з-під п’ят шпувало джерело,
і вись чекала заперечень
простим воронячим крилом.
На в с е с в і й ч а с…
і свій початок…
Торкнувшись думкою стежок,
вчував: через віків десятки
кладе стежину до думок…
Пощо в яскинницю обжиту,
коли сплять вої кам’яні
і витовкла лошиця жито
вкрай, до останньої ступні…
пощо цей сполох охололий
в каблучці посинілих губ,
коли кинджал навперек горла
освячує смертельний шлюб?
Де, з чого лихо почалося
з тією кровію, коли
червоні висіялись роси
на свіжотесані столи?
Фарбується кожна хвилина,
бо маятником тне різник
і почеревину, й груднину,
тяжкий продовжуючи лік
всьому, що буде, що було,
що є, — нескресно все зникає,
відлуння тільки відлягло
в несхильний тугомовний камінь.
До болю-іскри слів визнань
від нього кайла зажадають,
зведуться тіні споминань,
перевеслованих кайданно.
На в с е с в і й ч а с…
І на бруківці
рослинний крик і біль людський
вчітковані, немов на плівці,
при допомозі різників.
Він, перш ніж вихопить сокиру,
офіру оком розтина,
і крик, що видобувсь з офіри,
вбиває кам’яна стіна.
І досить часто в кам’яниці
зі стін виходить тінь жаска
і, реготнувши, тонколиця,
в дверній шкалубині зника.
Оце іду, і скрадним кроком
частую рінні кругляки,
і чути хлипання глибоке
давно пощезної ріки.
І труться, тратячи наріжність,
у роті зболені слова,
і підступа до горла ніжність,
і все мовчанням залива.

7.

Басова стежка заніміла,
ковтнувши зернят лободи,
і тягне підупалий дим
своє неупокірне тіло…
Як первотворно розкотився
мій простір на десятки гін,
і ледве-ледве умістився
в огром — цей непомітний дзвін,
що б’є завжди одну потребу,
одну нуртує каламуть,
аж круглі лопаються ребра,
коли його тихіше б’ють.
Куди там дзвони похоронні,
як неугавно день за днем
зашморгує один — верховний —
тугіше — обрійним кільцем.
І стебла рук, і ніг коріння,
й кульбаб’я молодих голів,
що важать, де приткнуть насіння,
бо вигвинтилась з черепів
каміняччя стежина звивна
і буде п’яти лоскотать.
Коли на ній так супротивне
зіткнеться двійко оленят —
іскрицю викрешуть з розгону;
і дзвін ґвалтовно закричить,
що літо скулене, потворне
в пуху кульбаб’ячім лежить.
І по голівках дим завзято
залізний гребінь проведе,
і вибачиться, що не стято
усіх голів на даний день.
Мовляв, до завтрашніх приходин
вам танцювать в одній петлі
і слухати, як дзвін свободи
співає сонячний політ.

8.

Розкриті мовою вуста
уже проречисто тремтіли,
і погляд люто обертав
дощі розсипчасті на стріли.
Де кожна лінія була
відгострена і тим смертельна,
тінь пересохлого стебла
творила захисток ретельний.
Від хвилі трепету — на скон
дві птиці сну ураз злетіли,—
гнів люто випік п’ятаком
цілкого яструба на тілі.
Вживаючись в єство чуже,
він вільно в об’ємі просторивсь,
влягавсь у тіло, та невже
людську статуру геть спотворить?
В собі відчувши важкість крил,
за спину злякано ховаю:
хай думають, що херувим,
відбившись од своєї зграї,
блукає по людських стежках
і мучить землю під собою;
їм невтямки, що кров хижка
ладує крила до розбою.
Де рвуть щодня з джерел квітки
і замикають вітер в листя,
посеред ночі смолоскип
зросте нараз іскристо.
Ох, то все гнів. Він осоку
і шпичаки тернові гострить
і самогубцеві в суку
свободу розкрива і простір.
…Складають крила яструби
по-ангельськи собі за спини,
ростуть з каміняччя — хліби,
а з вод початих — вина.
Розпрочинилися вуста —
і вийшов звук іржавий,
бо битись в кігтях перестав
співучий надто жайвір.
Порожнє небо надовкіл —
як вилузаний сонях;
ростуть кущі дощаних стріл
під крилами достойно.
Так легко з пам’яті воскрес
безлюдний степ і стебла,—
зірвавсь він каменем з небес,
націлившись у себе ж.
Тут тихість; осклеп цей чи плоть
шовкун, напевне, виткав,
бо чуть, як хтось на свій клубок
мотає його нитку…

9.

Передчуваю твій прихід,
моя гріховна ностальгіє!
Ще мить — і доброчесний світ
в уяві згаслій побіліє.
Передчуваю каяття
й покуту досить запізнілу,
що збудував своє життя
з чужої схеми неуміло.
Де не стачало прямоти,
наріжним каменем клав спогад
і гострі обминав кути,
щоб не стривожити нікого.
Про всякий випадок лишав
на дереві плоди доспілі,
міркуючи, що є душа
і в них, як у моєму тілі.
І раптом просто на весь зріст
минуле темнолике встало,
прожитого списавши зміст
на кам’яній важкій скрижалі.
Одначе знаків не вчитав,
накреслених дбайливо-рівно,
а в підмурівок їх поклав
для значно вищої жертівні.
І на приносини святі
вділяв щодня часи облудні,
вчуваючи на самоті,
що полишилась хвиля судна.
Нехай настане рішенець
і кара більша хай по змозі,
бо вже перервано терпець
і помста вже давно в дорозі.

1972