Від листопаду вседенного,
від неба надто голубого,
від яблука — така студінь,
що, наче кригу, власну тінь
б’єш закаблуком — і дзвенить…
Яка холоне жовта мить!
В бадиллі жил, в загуслій крові,
в очах — дрімає жар любові,
а в голосі — густі меди…
Сніги, о доле, відведи!
Листки на дзеркалі води
відтінюють глибокий холод
і свідчать: ти був молодим,
неначе клен, що згас поволі.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »