(З циклу «Золоті ключі»)
Де ж ти журно, круче, крячеш,
що тебе я і не бачу?
Чи від поклику відстав,
чи всотала висота?
На вустах моїх німих
махаоном клич притих:
слуха — не схлюпне крильми…
Круче, поклик твій з пітьми,
склянку обрію розбивши,
ти крильми щось чорне пишеш,
то ж порізи — не письмо,—
мохом куриться димок,
у долини натікає…
Круче, ти летючий камінь —
отвір в просторі пробив,—
день чорніє голубий…
Зір чорніє волохатий…
І метелики крилаті
вилітають з вуст моїх.
— Круче, змовчать я, не зміг!
Бо витке мотуззя диму
горло стиснуло незримо…—
А твій кряч з височини
навіть голос почорнив:
— Кру…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »