Далечінь від світла тиха,
спокій з півночі тече…
Кущ ліщини ледве дихав —
кидав краплі на плече…
Я стояв лицем на південь,
очі в темряві купав.
Слухав: Віз Чумацький їде —
сіль по небу розсипа…
В очі світло натікає —
душу висвітлить твою…
Обертаючи за плечі,
бачу: у очах туман…
В мене ніч. А в тебе — вечір…
В тебе й сіль для моїх ран…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »