В зіниці зневірені, сестро-любове,
вп’ялись колоски чи луската полова:
не бачу тебе, хоч крізь тебе дивлюся;
минається літо, і я проминуся…
Руками, губами, словами-медами…
Зостанеться світлом пропалена пляма,
провал — у безтямі, та вирва — в стіні,
в побитих зіницях — заскалки дрібні…
Нічого, любове, минається й світ,
заскалки розтануть колись, наче лід,
і душу омиють, підсиливши зір…
О сестро, любове, ні слову не вір! —
назустріч долоням полова летить,
а скалки холонуть, і погляд болить:
крізь тебе я бачу обличчя бліде…
Нічого… Нікого… Ніколи… Ніде…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »