В день молодого сонця, коли в росі трава
й під голову лежачу вода не підплива,
коли очима в’яжеш повітря у вузли,
усі свої похибки безжально спопели.
Свою умовну міру, якою міряв світ,
усю свою зневіру, струмливий в жилах лід —
усе відкинь, зречися, махни на все крилом
і серце, наче списом, протни сухим стеблом,
бо як же жити далі, якщо в тобі нема
ні ґанджу, ні печалі, а чистота сама.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »