У сутінках і трави сутеніли,
і олово важке несла ріка,
лиш рушники на цвинтарі біліли,
затиснуті хрестами в кулаках.
Ніде ніхто. Нікому. Тиха тиша.
Густіше сутінь, і густіша кров,
і замість тебе мов хтось інший дише,
рукою водить: скрип-поскрип перо.
Напише «сутінь», згодом перекреслить,
чи виправить на інше слово «день»,
чи слово «ніч» напише разів десять,
й кружечками, як вуглем, обведе…
А ніч ішла, осяжиста, повільна,
і проступала в літерах смола,
і рухом дужим, порухом свавільним
приклеювала руку до чола.
І стежив ти, як всі слова зливались,
як чорна пляма ширилась, росла,
мов тінь руки чиєїсь шестипало,
й папір заливши, капала з стола…
І рвучко встати ти не зважив духу,
сидів, як прикипілий до стільця,
і всім єством заціпенілим слухав,
як, мов смола, кров капле без кінця.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »