У дзеркалі вогню відбилась ген ріка,
у пам’яті його цвіла найперша іскра.
Та блиск молодика, що крейдою стіка,
нагадував мені, що це жура понтійська.
Сарматський знак запіксь навік серед чола,
лиманська сіль рипить в розхитаних суглобах,
мовчить мені в ушу байдужа ковила,
що накрива габою кургани крутолобі.
В замісі глини — сон, і тиша, і любов,
у гніздах глини — схов, щоб відродитись знов.
На глиняних стовпах стоять жертовники —
видмухується прах з простертої руки.
І зорі, що завжди запліднювали ґрунт,
потверджують мені, що був я вічно тут.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »