Ти теж говори,
говори як останній,
прокажи своє слово.
Говори,
але Ні не відокремлюй від Так.
Надай слову своєму сутності —
дай йому тінь.
Дай йому тіні вдосталь,
дай йому стільки тіні,
скільки, розкиданий довкруг себе, знаєш
між північчю, і полуднем, і північчю.
Оглянься довкола:
дивись, як усе оживає —
при смерті! Оживає!
Істинне слово того, хто промовляє тінями.
Та ось місце, що на ньому стоїш, меншає:
куди тепер, оголений тінню, куди?
Піднімися. Навпомацки вгору.
Тонший станеш ти, незнаніший, витонченіший!
Витонченіший: нитка,
якою вона прагне донизу, зоря:
щоб унизу плинути, унизу,
де вона бачить себе мерехтливою: у хвилях
мандрівних слів.
— Їдеш ти на „Енеїду”? — Я? Чи їду? Е, не їду. — Їй сказав — їй-бо, не їдеш? — Я сказав їй, бо не їдиш…
Читати далі »
Повзли втікачі, де будяччя, де поле, Де трави ядучі, де пустки холодні, — У час, коли місяць, німуючи, коле — Мов буйвіл рогами — прачорні безодні…
Читати далі »
У вранішню тишу б’ються крила птахів. Самотній голос. Самотня зірка…
Читати далі »
І ось тепер, опанувавши ноти, Вслухаюсь я в свій посивілий спів, Свій голос чую — плетениці слів, Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти…
Читати далі »
…і щастя це — хвилини півтори. Склепивши очі, тихо повтори: околиця… напівзабуті лиця… овече хутро… сині хутори…
Читати далі »