Петро Гулак-Артемовський

Твардовський

(Малоросійська балада)

“Нуте, хлопці! швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю, гей, шинкарко,
Горілки давайте!”

Ріжуть скрипки і бандури,
Дівчата гопцюють;
Хлопці, піт аж ллється з шкури,
Коло їх гарцюють.

Бряжчать чарки, люльки шкварчать,
Шумує горілка;
Стук, гармидер, свистять, кричать,
Голосить сопілка.

Пан Твардовський в кінці стола
З поставця черкає.
“Гуляй, душа! тра-ла-ла-ла!” —
На ввесь шинк гукає.

В батька й матір отамана
І громаду лає;
Скрутив жида, як гамана,
Ще й усом моргає!

Сікнувсь улан — він вздовж його
Шаблюкою тріснув.
Улан — тю-тю!.. га-га!.. го-го!..
Зайцем в кутку приснув.

Взяв набакир писар шапку,
Пан грішми забрязкав.
Аж гульк! писар — верть в собаку
І на всіх загавкав.

А шевцеві пан Твардовський
В такі знаки дався,
Що, мабуть, із час московський
Барилом качався.

В ніс втеребив дві бурульки;
З бурульок, мов з кухви,
Б’ють під стелю через рульки
Джерела сивухи.

Б’ють джерела… пан-гульвіса
Кухоль підставляє;
Аж зирк в кухоль! — що у біса?
В’юн на дні іграє!

“Дух святий, миряни, з нами!
Вилупіть лиш баньки!”
В’юн утік, а цап з рогами
Вилазить із склянки.

Мекнув, мов його родимець
Почав мордувати.
Та й стриб в комин; аж гульк — німець
Стоїть серед хати!

Ніс — карлючка, рот свинячий,
Гиря всі в щетині;
Ніжки курячі, собачий
Хвіст, ріжки цапині.

Дриг ногою!.. круть ріжками!..
В пояс поклонився:
“Ну, Твардовський, час, із нами
Щоб ти розплатився!

Гуляв єси, верховодив,
Усім взнаки дався;
Дівчат дрочив, жінок зводив,
Над всіма знущався.

Чого душа забажала,
Мав всього ти стільки!..
Курей, ковбас, м’яса й сала,
Бочками горілки.

Нагрів і нам ти чуприну,
Як сам здоров знаєш:
Окульбачиш, мов скотину,
Та всюди й гасаєш.

Годі глузувать з чортами,
Слова — не полова.
Чи забув, яка між нами
З тобою умова?

Лиса гора… бритва… палець…
Паперу під карти…
Гайда в пекло!.. Кров не смалець, —
З чортами не жарти.

В письмі стоїть, читай сміло:
На кагал бісовський
З начинкою душу й тіло
Одписав Твардовський.

Служить йому чорти мають
(Так прийшлось в умову),
Поки в Римі не піймають,
Амінь сьому слову!

Що тепер, Твардовський, буде,
Про те в пеклі знають:
Сю корчму хрещені люде
Римом називають”.

“Бач, чортяка!.. бач, падлюка!..
Як умудрувався!
Се вже, бач, німецька штука, —
Твардовський озвався.

Та вже ж чи йти в пекло справді,
То й підем, байдуже!
Але й ти роби по правді
І не чванься дуже.

Заглянь в контракт свій зі мною, —
Яка там умова?”
“Ще три штуки за тобою;
Витнеш — ні півслова!”

“От, бач, висить над дверима,
Завбільшки із цапа,
Перед твоїми очима
Мальована шкапа.

Нехай шкапа підо мною
Огиром гарцює;
Нехай крутить головою,
Стриба і басує.

Ти тим часом піску в жменю:
Гарапник тройчатий
Сплети з піску, як ременю,
Коня поганяти;

Ще ж попасать коня треба,
Стать на одпочинок:
То вже, гляди, щоб, як з неба,
Вродився будинок.

Будинок з лушпин горіха,
Отам за байраком;
Із борід жидівських стріха,
Цвяхована маком.

От і гвіздок на починок
Чверть ліктя завдовжки.
По три в кажду вбий з мачинок,
А менше — ні трошки”.

Біс перистий свиснув, кляснув, —
Аж кінь вже басує;
Батіг з піску в руці ляснув…
Твардовський сумує.

Скік в стремена, давай драла…
Аж що за одмінок?
Стріха в хмарах заблищала,
І стоїть будинок.

“Виграв справу! Бач, псяюха,
задихавсь, мов скажений.
Ну, тепер, скупайсь по уха
В водиці свяченій”.

“Змилуйсь, свате, я в сій зроду
лазні не купався”.
Скорчивсь, зморщивсь — шубовсть в воду
Та й назад порвався.

Захлинувся чхнув і приснув,
Тричі закрутився,
Тричі тупнув, тричі свиснув,
Аж шинк затрусився.

Хмара, як ніч, налетіла,
І сонце сховалось;
Галок, круків, ворон сила
На стрісі зібралось!

Крукають, кавчать, мекечуть
Всіма голосами:
То завиють, то шепечуть
Бряжчать ланцюгами!

“Ну, Твардовський, другу справу
виграли чортяки!”
“Не кваптесь лиш: ще на славу
втру я вам кабаки.

Куц програв, куц виграв справу.
Ще як доведеться.
Виграй третю, — глянь на лаву:
Що тобі здається?

Цмокнись з жінкою моєю,
Вона твоя буде;
Як я жив на світі з нею
Про те знають люде.

Будь ти їй за чоловіка
(Остання умова).
Присягайсь любить довіка,
Та тогді й ні слова!

Нехай піп вам руки зв’яже,
Тепер, по сій мові,
Люде добрі, що чорт скаже, —
Бувайте здорові!”

А чортові не до солі:
Хвостиком киває,
Ніс скопилив, мов ґринджоли,
І дверей шукає.

Стриб по хаті, хап за клямку,
Твардовський — по пиці,
Трісь по гирі — розбив склянку
І горщик з полиці.

“Ей, не бийсь, — кажу, — Твардовський!
Ґвалт, рятуйте, люде!
Бо вилаю по-московській, —
Сором слухать буде”.

А тим часом скік к одвірку —
Ну цапом стрибати!
З прогонича зуздрів дірку —
Та й шморгнув із хати.

“Ой, держіть, ловіть псяюху!” —
Усі загукали,
А псяюхи нема й духу:
Поминай, як звали!

“Жінко люба, годі плакать, —
Твардовський озвався, —
Хотів з чортом вас посватать, —
Та й чорт одцурався.

Мабуть, всі чорти — бурлаки,
Та ще й розум мають,
Знають, де зимують раки, —
Од жінок втікають.

Може, в пеклі інше діло,
В нас сього немає:
Жінка гризе душу й тіло,
Мужик попиває!

Нуте ж, хлопці, швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю! Гей, шинкарко!
Горілки давайте!”

1827

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Петро Гулак-Артемовський»