Анатолій Таран

Тут ательє?

Тут ательє? Тут виготовляють крила?
Хто останній? –
Чергу займає дівча.
А скількох контора ця одурила?
Мовчать...
Завтра вихідний? Неділя...
Всі майстри і ательє вихідні...
Мені хоч не крила. Хоча – надію...
Надію на крила мені...
Озвався дід. Ходжу вже сто років.
Дефіцит – не завозять якихось гвинтів.
Все життя – про крила морока:
ні сім'ї, ні кохання – полетіть до кохання хотів.
Іди, онуко, надійніше – пішки.
Або на авто,
а то
зістаришся тут трішки –
років на сто...
Ні, дідусю, нема ні дороги, ні стежки. Були крила –
я ж літала. А це – нема.
Стала коханню не мила –
небо не трима.
Буду чекати хоч тисячоліття.
Може, з інших планет майстри прилетять. Будуть тут.
Мені хоч злетіти в те верховіття,
де айстри цвітуть...
Мені не; треба поміж зірками,
моє кохання зовсім земне.
То я, дідусю, у черзі за вами –
не забудьте, люди безсмертні, мене...

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle