1. ПРИЧАСТЯ

Алупка молиться Ай Петрі
зеленими обелісками кипарисів.
Мавританські вежі палацу
ростуть у небо, мов ґотика.
Ливанський кедр підносить чашу суплікацій
у жертву сонцю.
Причащаюся.

3. КУПІЛЬ

Купайся у Чорному морі
і слухай: не хвиль прибою,
а ніжного вод дзюрчання,
чудесної гри стаккато,
коли відступається хвиля
і море говорить із рінню.
Надслухуй, вслухайся уважно:
такої музики моря
не почуєш ніде у світі.

Купайся у рідній мові.
Вона не шумить прибоєм,
вона — ледве чутне дзюрчання,
скрите чудесне стаккато —
розмова моря із рінню…

Цілюща, п’янка ця купіль
у рідному морі, у мові.

4. ПРОЩАННЯ

Кипарисів шпалір проводжає шосе на північ
і дроком жовтогарячим розцвітає прощання жаль.
Чатир-Даг заступає дорогу.

Кам’янистий лицар Демерджі

простягає руку до моря.

— Не зупинять.

Мандрівним птахам
шлях щоразу у вільний вирій.
Та десь тут залишаються гнізда
повні туги, любові, надії…
— Як це добре, що гори ці — вічні,
що краса — незнищенна й безсмертна.

5. БУРЯ

Від хмар, що грозою нависли,
сховайся в старому Ринку
у браму середньовічну
і слухай, як дощ на бруку
вистукує марш похоронний:
це плаче камінне місто.

Сховайся в старезну браму
від бурі, від блискавиці,
щоб серце, вражене громом,
не розкололось надвоє.
Чи чуєш заліза скрегіт?
Це ковані двері скрегочуть,
мов зуби, стиснуті з болю.
У дверях — старий львів’янин
(немов зійшов із портрета
сивобородий Корнякт)
вежею показує в небо.

І справді: між хмарами бачиш,
що йде від Високого Замку
малесенький клаптик блакиті.

І віриш, і ждеш на сонце.

6. МОЛИТВА

Молися за нас, безвірних,
премудрості Божій, Оранто.
Молися, щоб ми тривали,
як ти триваєш віками,
щоб став Пантократор суворий
на захист і нашої долі…

Молися за нас, Oранто.
Були віки лихоліття,
заглади воєн, руїни,
а ти піднімалась щоразу
свята, велична, безсмертна.

Молися за нас, Оранто.

Твоя золота авреоля
блищить, мов надія, мов віра
у незнищенне прекрасне,
у невмирущість народу,
у чудотворність мистецтва.

7. VAE VICTIS

Торкнись заліза цих старих гармат:
вони й твою перерішили долю.
Тут монументи слави промовляють
усмішкою іронії й погорди:
для переможених немає місця,
вимазують їх кров’ю і болотом
з історії, із пам’яті людської…
Невже на віки вічні?

Глянь довкола:

на полі битви — золота пшениця:
це дозріває щедрим урожаєм
насичений полтавською землею
анахронізм двадцятого століття —
живий тріумф останньої з імперій.

В Полтаві, 15 липня 1974