Трава вереснева прощально зелена,
і коник, немов з потойбіччя, сюрчить,
і дзеркало ставу черленим-черлене
за листям кленовим летить і летить.
І вітру гребінка, широка, щербата,
вичісує з лісу пташок-недорік,
і, ніби кристалик, маліюча хата
сховалась в очах за ворота повік.
Та залишків літа тобі не сховати:
ген півень співає, кричить звіробій,
солома співає на гребені хати,
і стіни співають ясні, голубі.
А шибки у вікнах рожевими стали,
у хату заглянеш — червоний кавун:
там дід, наче зерня, темніє на лаві,
і дратву суче на уплетиво струн.
І, ніби жар-птиця, у грубі доречно
вогонь палахкоче, тріпоче крильми…
І ти озирнувся, бо холод за плечі
узяв, щоб побачив обличчя зими.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »