Така благенька долі волосінь.
Такий нещадний дотик до сваволі.
Нема тобі ні сліз, ні голосінь,
Є тільки шлях повз верби охололі.
Вдивляєшся. Поцінюєш. Мовчиш.
Торочиш німб, скликаєш поторочі.
Вже майже світ, в якому майже сич,
Який собі кричатиме щоночі.
Або іди, або спини часи.
Або віддай, або тримай, як зброю.
Ви, владні й полохливі голоси,
Постаньте, як трава, перед собою!
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »