Так мало слів і так багато світла
у селищі, де кожен — старожил.
Кімнатку у гуртожитку провітриш
і пригадаєш все, що пережив.
І не відділиш доброго від злого:
такий крутий і правильний заміс.
Оглянешся — кудись вела дорога…
А нині тільки порох з-під коліс.
І холодно. І, мрякою повиті,
спускаються смереки з висоти.
І ти один. Один — у цілім світі.
За тридев'ять земель від суєти.
І добре, що сюди не докричатись,
не зупинити цей одвічний плин,
де ти такий малесенький, як цятка,
як маківка — в долонях полонин.
Старий учитель. Все обличчя в шрамах. Худий і безпорадний до жалю. У нього був потертий жовтий ранець, і старомодний сірий капелюх…
Читати далі »
Ковток повітря. Ще один ковток. Звичайний. Звичний. Може, не останній. Земля зробила ще один виток навкруг осі, біля космічних станцій…
Читати далі »
Дощ іде. Субота. Суєта. Поїзд зупиняється у Галичі. У житті з'являються прогалини, і німує слово на устах…
Читати далі »
Містерія… Це таїнство життя? Чи тільки реквізити балаганні, для зручності загорнуті у стяг високого і чистого кохання…
Читати далі »
Я так люблю твої листи — і сумовиті, і лукаві. Ні в одержимості, ні в славі не відчуваю повноти…
Читати далі »