Важкий лютневий лід, в якому тріснув човен,
синіє грань води, що імені збулась,
і зерна вільхові із білої полови
насіялись у зморшках гранітного чола…
Насіялось й в рукав, що аж судомить руки,
наперсники надів мороз на кожен перст,
і холод видиха луска рясного бруку,
що плутано проліг із норду і на вест…
Скриплять кобильчаки важкими полозками,
сотається юга через кілечка лун,
і мідний птах летить ген понад головами,
та знають ще не всі, що то літа вістун.
На добре чи на зле? Так просто відгадати:
розвій з-перед очей те кам’яне чоло,
де віддзеркалились і муштра, й каземати, —
і будеш знать про те, що буде, що було…
Потовщав парапет від доторку миттєво,
і камінь — від стопи — іще круглішим став;
спорснула вмить нога — у каламутне мрево
летять душа і крик, покинувши вуста.
До чого чистий сніг за кріпосничим муром!
Як смушок, ліс лежить, не зрушений ніким,
лиш де-не-де дими з присипаних пічурок
згинаються… ось-ось збіжаться в кулаки.
Незатишно душі, що ширить літ навсібіч:
маліє, упаде, як макове зерно.
— Хіба оце й усе, мій запізнілий чибіс,
чи ж явлене було таке нам знамено?..
— Перезимуєм ще. Пересумуєм якось,
загостримо перо об пам’ятний граніт;
і з вистражданих сліз, щоб більше вже не плакать,
окривджений царем, ще виворожим світ.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »