Оксана Забужко

Тьмарилось світу...

Тьмарилось світу в очах од падалиць-слив.
Щеміло струною повітря.
Скрипіла за садом колонка.
...І знову вірш набухає в мені виногронами слів,
І я — його оболонка.
І знов мені грань існування — туго докупи сплести
Зболену ніжність,
розкошлані звуки,
листя летючого рухи...
Чи ж справді щойно я рвала чиїсь розпашілі листи
І вітер метляв їх по саду, неначе простягнені руки?..
Господи, пам'яте! Як
вберегти і ввібрати
Цю пекучу минущість, це все, що — не раз, і не два?!.
Бо крізь станцію «Я» пролітають навзрид всі любові і втрати
Ну а душі — на те вони й душі:
Встають, як прим'ята трава.
...Це я знов була хвора: я чула, як сливи росли,
Як хтось кликав мене, і мовчання лункішало в гомін...
Моє «віриш»,
Мій вірш,
Що тяжіє в мені виногронами слів,
Вирвіть із мене —
Я знову зроблюсь невагома.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Оксана Забужко»