Світ розчинивсь — пропасниця б’є тіло,
так наче цвях висмикують з п’яти,
і розповите поле почорніле
повільнить крок: не квапсь — куди іти?
Та як же світ без мене заплощинний?
Без мене люди, дерева сумні?
І далечінь журливо-журавлина
велить, іти не дляючись мені…
Сирітство світу чую, чую тління…
Кладу за пазуху посічені листки…
Збирання зору є моїм ходінням,
триванням, затисканням в кулаки
всього, що розпадається та гине,
втрачаючи окремішність облич…
О пагубо! Не ти першопричина!
Не закрадайся в голос і не клич!
І вивітрись з очей, і вийди з тіла,
з листка, з сучка, з пониклої трави,
і не світися в балці снігом білим,
не прикидайся, що струмок живий…
Та кольором фарбуються рожевим
і поле, і березовий гайок,
і простягають пагілля дерева,
щоб повернув воскреслий їм листок.
І всі скарби у тілі, мов заскалки,
і смиче їх обценьками земля,
та мушу йти, бо простору так жалко,
ще й смуток покликає іздаля…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »