Стук молотка, наповнюючи звори,
проріджував повітря непрозоре.
Вкривали хату бляхою лункою,
і бився звук об двері головою.
Заслуханий у ритм одноманітний,
кивав ти головою ледь помітно.
Так-так, так-так, — притакували звуки,
що чинять гоже майстровиті руки.
Метал слухняний, камінь без спротиву,
і дерево зростає полохливим…
Але поглянь: достойно на осонні
в траві побляклій спочивають коні.
І червоніють ягоди шипшини —
оклично, незалежно від людини:
так-так, так-так… — Без рухів руйнівничих
світ вивершивсь у злагоді й величчі…
Так-так… так-так… — краплина по краплині
додолу падала і стверджувала глині,
що руки лиш розрухи додають,
коли росину надвоє січуть…
Я ніс в одному вусі дзвін металу,
а в другому капіж мені лунала…
І мізкував над тим, а як узгодить
ті стукоти із подихом природи?
І, до грудей приклавши свої руки,
я чув, як серце металево стука:
так-так… так-так — у такт серцебиття,
руйнуючись, будується життя…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »