А що ж в минулому? Що там?
Безклопітно чи можна жити?
Якщо нам зраджують літа,
а пам’ять, як вода несита.
Навіщо прагнуть новизни?
Щоб те приспати, це затерти?
Раптово круто озирнись,
побачиш порожнечу сперту…
Але ж, але ж… і дуб звідтіль,
і гори, і скупа криниця —
в ній не вода ряхтить, а сіль
і мед застиг солонолиций.
Життя обернене й назад,
і звідусюди видно нині,
то — соляні стовпи стоять
по позаобрійній долині…
Гукнеш: — Лю-бо-ве! —
порохно
розсиплеться, мов хмара біла…
Не клич того, що вже давно
було, аби не розлетілось.
Печаллю об’єднай, скріпи
життям кристалики солоні…
Попереду куриться пил
і білі височать колони…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »