Старовинна баладо, висока свіче воскова,
Освіти на сьогодні слова, зворуши не до ладу.
Не подужає серця колишня печаль вікова,
Але й серце не здужає смутку, баладо.
Не уява, а так — засвідомо забута жура,
Що вертаю додому, доріг вже не треба нікуди, —
А захмарений Всесвіт старенький димар підпира,
А під ним уже хати нема і не буде.
Відкіля оцей спомин? Чому полотніє душа?
Прощавайте, кобзарю! Ще трохи годують за пісню?
Нащо вам ця громада, що нікуди сама не руша —
І пісень вистача, і героїв завізно.
Не співайте ніколи, що доля звела вас на пси.
Півзабута балада єднає століття між нами —
Все про тих ворогів, що беруть кобзарів на списи,
Як шляхи козаків поростуть бур’янами.
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »