Сріблясті ланцюжки води
звисали з стріх
і дзеленчали,
і тупо блимала лопата
в кутку сіней.
Ручай калюжив через двір
і важко, майже неможливо,
було робить собі кораблик,
і лячно ногу перенести
через ручай: сонця пливуть.
І ледь вловимо зачинався
у небі жайвір,
і холодно хитались віти,
дратуючи лякливу тінь.
І мітилась в повітрі путь:
від брості до плода хрумкого…
Ще не окреслилися чітко
стрімкої річки береги, —
і лиш одне, що свідкувало
про вічно суще і незмінне
передчуття весни п’янкої.
Моя присутність — в плині цьому.
Бо хтось же мусить бути свідком?
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »