Павло Гірник

Спадщина

Поема-цикл

…Ти весь не помер, частинка тебе є в душі
кожної людини, незалежно від національності, тому що
ти був борцем за щастя бідних людей всього Світу.

Із Книги народної шани.

I. СПАДЩИНА

Вишиванки у мене

бабусині.

Мала славне ім'я —

Маруся.

Лоскотало цупкими вусами
Стигле жито руки бабусі.

Руки репані,

мозолясті,

Що землі не цуралися зроду.
Найбуйніше цвіли в неї айстри,
Найсмачніша картопля з городу.

…Вишивала вона у січні,
Як німіли земля

і трави.

Зацвітали —

і вже навічно —

Чорнобривці на білих рукавах,

Бо ніколи святковий будень
Попід пальцями не холонув…
Чуєш, серце,

ляга на груди

Ледь забута її долоня.

Вже поволі очам вечоріє,
Вже не бачу —

сльоза чи нитка…

У штампованій хустці, Маріє,
Вас ховали онуки влітку.

І сорочка проста,

не квітами —

Ще колись дарувала мати.
Та невже було завжди ніколи
І на смерть собі вишивати?

Цілував я бабусині руки…
Тій печалі не дати ради.
Полотно вишивала онукам
І лишила —

як долю —

у спадок.

Оживають на ньому пророчі
І по вінця наповнені болем
Невмолимі Шевченкові очі…
Як погляне —

аж ніби присолить:

Запече під грудьми,

і озветься

Тихий голос,

нещадний,

мов совість.

Тільки гупає серце,

і рветься,

І бунтує під віжками крові.

Не прокласти в минуле кладок.
Не шукать на мілкому броду.
Я — учитель.

Це теж у спадок

Від бабусі нашого роду.

Як вертали з вирію гуси,
Я відніс до школи портрета.
Хай не знали учні бабусі,
Та не можуть не знати поета,

Його слова,

що може окови,

Навіть мури міцні розтрощити.
Може сіяти зерна любові,
З бідаками ножі освятити.

Чи вербою схилитися в тузі,
Добрим сонцем зійти над полями,
Чи розвитись калиною в лузі
І затьохкать над гроном духмяним.

Як вінчав ти бандуру і пісню,
Слово й музику,

батьку Тарасе?

Сутеніє.

Усі розійшлися.

Ми віч-на-віч лишились у класі.

Де шукати отої мови,
Що за руку вестиме в дорозі?
Часом навіть мовчання — громове.
Недомовленість — передгроззя.

І, розсунувши раму плечима,
Нахилився,

немов до розмови.

Те мовчання пропікши очима,
Він добув навіть поглядом слово.

…І яка б там біда не косила,
Все подужаю, не спіткнуся.
Рушники опустили крила
В узголів'ї моєї бабусі.

II. ШЕВЧЕНКО
Автопортрет зі свічкою

Давно світа, а твій самотній дух
Світи малює у своїм соборі,
У кожнім слові вивіряє слух,
Щоб в ньому забриніли тихі зорі.

Заснула важко втома на плечі.
Лише палахкотять перед тобою
Скупі рядки, гартовані вночі
На вогнищі роз'ятреного болю.

Клекоче світ поза вікном твоїм,
Воює, стогне, але знать не хоче,
Що ти його відкрив, як двері в дім,
І свічку засвітив посеред ночі.

III. “…І будуть люди на землі!”
Монологи

1. Ніч

Що ніч глуха? Я сам собі як ніч.
Заходить вітер просто в двері.
Навпомацки залазить в піч,
Гуде і кублиться в папері.

Йому не спиться.

І мені

Чомусь мовчиться і не спиться.
Вже всівся місяць на вікні,
Поклавши руку на криницю,

І стежка світить по воді
Чи до млина, чи то до хати…
Подякую Сковороді
За це безсоння дивнувате.

А міг би жити, як в раю…
Усе життя отак блукати!
Я, певно, лоба розіб'ю
Об ці божественні трактати!

І знову сумнівів осот —
Удруге, вп'яте, вп'ятисоте!
І слово писане “народ”,
В якім і панство, і голота.

Де правда? В боротьбі?

Так от —

Чого себе на сумнів трачу,
Коли і сам, і мій народ,
І навіть мова не покріпачена!

III. “…І будуть люди на землі!”
Монологи

2. “Возвеличу малих отих рабів німих”

Ми — бунтарі. Так повелось в роду.
Є в іменах несуєтлива сила.
Назвали батька, як Сковороду.
Мене — Тарасом, як Трясила.

А може, збіг який? Не знаю я.
Але, їй-бо, не випадково влучено.
От сам візьми, та будь-яке ім'я,—
То вже як не бунтар, то мученик.

А зараз кинь — і влучиш в кріпака.
І сором чорний мусить допікати.
Народ — як неприборкана ріка,—
Мілини є, пороги і загати,

Але і сила є, що греблі рве!
І їй чужі і покручі, і схимники —
Глухоніме лицарство бойове,
Яке шаблі тримало б, наче віники.

…Вже й дід помер упертий та похмурий.
Козацька вдача, та часи не ті.
Така непокріпачена натура
І між людей завжди на самоті.

А був письменний. І не жив обманом,
Коли ж пішов у смерть, як за межу,
То я поклявся: буде син Іваном!
…А як не буде сина, розкажу

Незрячим дітям з кобзами й торбами
Про гайдамацьку славу без прикрас.
Гули вітри над нашими дідами,
А завівають попелом і нас!

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle