Сотворена з ребра твого, Адаме —
найперший, найдостойніший з мужів,
на цій землі, у тиші первозданній,
я думаю про те, що ми чужі.

О, я не сплю — я ватерку пантрую,
пильную, щоб не плакало дитя,
шкарпеточку стареньку зацерую,
послухаю твоє серцебиття.

Ти міцно спиш. Ти насолоду звідав.
Ти зрозумів, що все на світі — гра.
О, я не Єва, я — Каріатида,
невпізнана Атлантова сестра.

А ти, мені рокований на мужа,
найперший, найдостойніший — та все ж
за крилами ясними не затужиш,
а отже, і небес не підіпреш.