Розповзається сніг і сорочка торочиться знизу,
і розмокла рука семипало стискає клубок,
голка в губи вп’ялась — хутко нитку пронизуй,
щоб востаннє зробить металевий ковток…
Пришпили отой сніг, зламай ним нетяму
і не дихай, щоб простір не збігся в рубець,
на сорочці твоїй червоніє пропалена пляма,
і запліднено кров’ю голчаний вершець.
Непритомні вуста випускають краплину,
і сама по собі нитка гапти кладе,
чорний хрестик прошивсь, врубцювавсь безпричинно,
наче випіксь в лощині грудей.
Розповзається звук, розповзаються часу волокна,
в жмені важча, кругліша черлений клубок,
скоро плоть розповзеться — сорочка розмокла
вже не втрима її, як не стримать думок.
Біжить тріщина вниз від плеча змійкувато,
грішна світиться плоть — пада одіж до ніг,
і на голці тріпоче нахромлена нетля крилата,
і рожевий пилок опадає на сніг… опадає на сніг…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »