(Диптих)

1.

Шепотіння.
Хтось губами спіймав пломінь свічки,
Проковтнув.
Шепотіння.
Обіймаються тіні.
Чорні руки сплітають;
До моєї оселі зірки запливають.
Плавники хлюпотять об імлу.
Руки нишпорять, зорі — нарозтіч.
Шепотіння.
До очей заховались дві зірки тремтливі,
Вони світяться навіть крізь брезклі повіки.
Наближаються тіні високим приливом,
Піднімають мене на напружені лікті.
Уже нишпорять нишком по шерхливих щоках,
Відкривають повіки і вії ламають,
Проникають в зіниці — зірниці виймають,
Затискають в гарячих, яскравих руках.
Ніби вийняли серце тривожне з грудей —
Танець рук, танець тіней шалений,
Тільки тіло розгойданим дзвоном гуде,
Крик, як шабля з піхов, виривається з мене.
Мої руки звисають покато в імлу,
Наче весла забуті в уключинах шлюпки.
Піднімаю обличчя, так ніби на глум —
Нехай тінь чорних сліз мені в очі нахлюпа.
… Владарює тепер невагомість і спокій,
Тіні плинні мене підняли і несуть:
В нову путь,
в нову путь,
в нову путь…
В сновидіння, в свою протилежність глибоку.

2.

Поклали скрипку у футляр старезний,
І струни, холодом охоплені, тремтять,
І краплі тишини повзуть по струнах-лезах,
Зсипаються в футляр,
мов чорний град.
А сон не квапиться:
До стін прилип, як паморозь, нудою
І павутину вугільну в кутку
Плете, плете кістлявою рукою
Без всякого логічного зв’язку.
Немає змін: по краплі тиша пада,
Снується нитка в’яла у руці,
І струнний дрож проліг на два кінці.
О, влада тьми і супокою влада!..
Наповнений футляр і плетиво вугільне,
Заснули струни
всією довжиною:
Від «до» до «сі», до «голосіння»,
Від щебету до ситого мажору.