Дівчинка, якою я була —
знаю її, очевидно.
В мене є кілька фотографій
з короткого її життя.
Відчуваю веселе співчуття
для пари віршиків.
Пам’ятаю кілька подій.

Але,
щоб той, хто зі мною тут,
засміявся й обняв мене,
згадую одну лиш історію:
любов дитячу
тієї малої негарної.

Розповідаю,
як кохалася у студентові,
тобто хотіла,
щоб він подивився на неї.

Розповідаю,
як вибігла йому назустріч
з перев’язкою на здоровій голові,
щоб, ох, хоч запитав,
що сталося.

Смішна малá.
Звідки могла знати,
що навіть із розпачу — користь,
якщо щасливим випадком
живеш довше.

Дала б я їй на тістечко.
Дала б і на кіно.
Іди собі, не маю часу.

Адже бачиш,
що світло погашене.
Хіба розумієш,
що замкнені двері.
Не шарпай клямки —
той, хто засміявся,
хто мене обійняв,
це — не твій студент.

Найкраще, якби ти вернулася
туди, звідки прийшла.
Нічого я тобі не винна,
звичайна жінка,
яка знає тільки,
коли
зрадити чужий секрет.

Не дивись так на нас
тими своїми очима,
занадто відкритими,
як очі померлих.