(Симфонія)

ПРОЛОГ

Століття – зморшка на чолі Землі.
Всесвітні війни, революцій грози...
Дніпро до ніг стежиною проліг
І котить славу в силі верболози.

Поет став морем. Далеч степова,
І хмарочоси, й гори – ним залиті.
Бунтують хвилі – думи і слова,
І сонце генія над ним стоїть в зеніті.

Дно глибшає, і береги тікають,
Аж небо рве свою блакить високу,
І шторми піняться од краю і до краю,
Од Ленінграда до Владивостока.

З глибин сердець джерела пружно б'ють
І шумувати морю, не вмирати,
Хай ллють у нього і любов і лють,
Тривожну шану, жовч гірку розплати...

Художнику немає скутих норм.
Він – норма сам, він сам в своєму стилі.
У цей столітній і стобальній шторм
Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.

І частина

ВИШНЕВИЙ ЦВІТ

І

Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий. ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.

Петербурзьким шляхом,
по коліна
Грузнучи в заметах, боса йшліла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось під ноги,
Ніби кров змерзалась на льоту.
«Сину, сину»,– слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.

«Може б, сину липового чаю
Чи калини, рідному, бува...»
А дорога ген до небокраю –
На дорозі мати ледь жива.

Худерляє хуга хуртовинна,
Засипає снігом очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.

ІІ
Цілу ніч надворі виє хуга,
Плаче, деренчить в віконнім с склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга –
Тільки гілка вишні на столі.

Телеграма від полтавців. М'ята
Віє в душу запахущий дим,
Та маленька свічка тьмянувата
Тріскає і мружиться над ним.

Дві у шафі, що життя досвітять,
Ну а там – світити вже йому у
В завірюшних, грозяних століттях,
Серцем розпанахувати тьму.

Нині вишня бризнула суцвіттям –
В пляшці тепла гілочка жива....
Біль пекучий... І вона, самітна,
В цвіті вся, як в думах голова.

Ліг у ліжко. Віє чи не віє –
В заметілях весь життєвий шлях.
В свічці ледве дихають надії,
І блукають пальці в пелюстках.

ІІІ
ПЕРШЕ МАРЕННЯ

Густий туман спадає,
Величезний плац, піском посипаний,
Де флейта з вихлипом ридає
І барабан гуде, як гнів невсипний.

Ні – сотні флейт конають в муці,
Гуде земля, і товпища народу,
Як зерна у мішку, в густій пилюці
Тривожаться, шумлять до небозводу.

Ярмулки і хустки, шапки, кубанки,
Посивілі, руді, із кучмами, із струп'ям.
Востаннє надриваються горлянки.
Вози вгинаються, чиясь гарба порипує.

Валує дим в жіночих зойках вгору,
Дитячий лемент свердлить небо й душу.
Хто виліз по сніпках на схилену комору,
Хто на вершок на грушу –
І дивляться туди,
Де два ряди
Стоять, схилившись для удару,
В очах леліючи покару
І лютий гнів
На всіх царів.
Один – жіночий, ряд. Там покритки
Замучені, із безрозумним горем,
Із випитим лицем, із поглядом суворим
Стоять і мнуть хустки.

А другий ряд – катовані солдати,
Забиті лозами, посаджені за грати.
А серед них і кістяки, мерці
Шпіцрутени тримають у руці,

І козаки замучені, й казахи
Похнюплені – орбіти без очей,–
І вітер розвіває чорні лахи
Над білими цурпалками плечей.

Од заходу до сходу – два ряди.
Вже крики звідусіль: «Пора – веди!»
І він, Тарас, веде катів людських.
Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,

І так горлає їхній зойк невпинний,
Щоб в майбутті він за віки не стих.
Тарас веде Миколу, що його
Хотів засипати казахськими пісками.

На спині пещеній танцює вже вогонь,
І Олександр Романов йде з братами.
їх святить гнів народів... Свист і свист.
Він опритомнів у тяжкому горі...

Це хуротовина бляхи білий лист
Зірвала – грімкотить і цвьохкотить надворі,
І гасне свічка, як його життя.
Він другу світить. Тужно вітер свище.
Даремно в шибку б'ється каяття,
В душі стліває чорне попелище...

IV
ДАЛЕКИЙ ДІВОЧИЙ ГОЛОС

Я тебе чекала роки й роки,
Райдугу снувала з рукава
На твої задумані мороки,
На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній,
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді, смуглій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,
Ні Ликери голуба мана
Цвітом не зронилася в грозову
Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала мак,
Та мені зв'язали руки люди.
«Хай страждає,– кажуть,– треба так».

Хай у ньому сльози доспівають
В ненависть, в покару, у вогні
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.

Я – Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана,
Іскра нероздмухана твоя.

V
ДРУГЕ МАРЕННЯ

З шибки впурхує в кімнату зграя горобців,
всідається біля свічки і цвірінчить:

Ми–українські горобці,
Як оселедці, в нас чуби,
Вкраїнський усміх на лиці,
Вкраїнські писки і лоби.
Що нам сипнуть, те ми клюєм,
Чолом за ласку віддаєм.
Цар нас шугнув, і ми – о страх! –
Всі пурхнули по смітниках.
То служимо в своїх панів,
Як бог велів і цар велів,
То мостимося до чужих
І в урнах порядкуєм в них,
А те, що Україна гола,–
Нам соромно за наші вола,
Ми обминаєм наш смітник –
Вже одбуяв козацький вік,–
І ми не витвори локальні,
Ми навіть інтернаціональні,
Бо як підійметься руїна
й зачервоніє Україна,
То нам прийдеться утікати,
Щоб крильця не поопікати.
А вдалині, на чужині,
А чи в сусідськім бур'яні
Ми розпережемось орлами...
Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами?
Ти в нас дивись, бо спересердя
Ми поклюєм твоє безсмертя...
А то престол тобі зів'єм
І епігонством тихо вб'єм,
В труну твою, як ляжеш спати,
Ми рідної натрусим м'яти.
Що ми свої (хай знає світ!) –
Цвірінькнем тихо «Заповіт»...
Ти – вічний? Вічні ми, борці,
Ми – всюдисущі горобці!

VI
ТРЕТЄ МАРЕННЯ

Він лежить горілиць і не бачить нічого,
Тільки з хрому халяви – глум гидкий, навісний.
І підходить один, пружно виструнчив ногу,
Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?).
І пристукує і гатить
Каблуками кованими –
Як би серце розірвати
Гострими підковами.
Гупотить, тупотить,
Тисне, мне, вичовгує –
Злісний танець глупоти
В піні вишумовує.
Та по грудях, та по серцю,
Та по тілі білому.

Крики. Лемент: «Підсип перцю!»
В диму очамрілому
Офіцери ходять колом,–
Оренбурзький гарнізон,–
І, прошитий гострим болем,
Захлинається прокльон.

Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,
Рве сорочку скривавлену – і росте, і росте:
І злітає мізерія золотою коростою,
Збившись в закутку шинку в павутиння густе.

І малі йому зруби, дико валяться стіни,
Дах злітає за вітром, та впину нема.
І казарми тріщать од лежачої спини,
З ляку в море пірнає пустеля німа.

І не встати йому, мов прибитий навіки,
Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург,
Хоч здаються струмочками вигнуті ріки
І дмушками дитячими посвисти бур.

Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі
Маца лисину льоду, а друга внизу.
Чорне море пізнала по козацькому голосі
І так спрагло голубить подніпрову лозу.

Голова в Петербург вже уперлась – і звідти
Сунуть армії, прямо по ньому гудуть,–
І танцює імперія, і двигтять динаміти,
Щоб дібратись до серця, в поетову лють.

А над серцем гопака
Панство з України
У червоних чобітках
Пробива до спини.
Дави його, слава богу,
Щоб інший боявся,
Щоб іти в таку дорогу
І не замірявся.
Гоп-гоп гопака
У червоних чобітках,
У киреях вишневих,
У шапочках смушевих....

Він лежить горілиць. Гасне свічка поволі.
Люто груди печуть, та нікого нема,
І летять на Вкраїну незагоєні болі,
Зупиняють їх грати, бо вітчизна– тюрма...

VII
ГОЛОСІННЯ МАТЕРІ УКРАЇНИ

Та до кого ж я літатиму,
Кому в очі заглядатиму,
Кому квіти-самоцвіти
По долинах розстилатиму?
Відкіль тебе ж викликати?
Чи то з рути? Чи то з м'яти?
Чи з глибокої могили,
Де барвінки хрест обвили?
Які столи застилати?
Повні чари наливати.
Та й налити, пригубити,
З хрестом цокнутись і пити?
Як же тебе шанувати:
Цвіт вишневий обсипати
А чи жовтий лист кленовий
На віночок твій терновий?!

II частина

ВИШНЕВИЙ ВІТЕР
Вишневий цвіт
З вишнених віт
Вишневий вітер
Звіває з віт.

Йому стелилася дорога незвичайна –
Єдина у житті і в смерті теж єдина,
Крізь всі віки, загорнуті у смуток,
Крізь всі народи, сиві і весняні,–
Кругом землі йти на плечах братів.

І до труни з кленового безсмертя
Шекспір підходить з глибини століть
І, чорний плащ відкинувши рукою
(На грудях заряхтіли діаманти,
Мов зорі на небесному чолі),
Схилився до землі, поцілував у лоб –
Війнулося волосся над труною,
Застиг в мовчанні, вічний, як життя.
Війнуло подихом насичених терзань –
Рішуче звівся буряний Бетховен.
Левиний чуб із чорних блискавок
Упав на груди вогняного брата –
Вислухував громи в Тарасовій душі.
Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах,
В устах затисши білий цвіт черешні,
Плив на вітрах гарячо-мудрий Пушкін.
І полилось волосся кучеряве
На мудрі руки сивого борця.
І скинув Гойя вороний циліндр,
Поставу згорблену ніс крізь тривожні хмари
З совою на широкому плечі.
І кожного рукав пов'язаний хустиною
З яскравим українським вишиттям.
Взяли на плечі дорогу труну.

Вишневий цвіт
З вишневих в віт
Вишневий вітер
Звіває з віт.

І замість свічки палахтіло сонце...

Вишневий плід
Здивує світ,
Всміхнеться с сонцю
На крилах літ

В Тарасових натруджених руках.

І доки світ
У плині літ -
Вишневий вітер,
Вишневий цвіт.

У кругосвітній похорон пішли,
Щоб зупинитись на горі Чернечій.
Йшла вперше Україна по дорозі
У глибину епох і вічних злетів –
Йшла за труною ситна і пророка.
За нею по безсмертному шляху
Ішли хохли, русини, малороси,
Щоб зватись українцями віднині.

Вишневий цвіт
З вишневих віт
Вишневий вітер
Звіває з віт.

Літали ластівки й снувалн за собою
Години й дні, журботою перевиті.
А з купола захмарених небес
Глибинний реквієм схилявся до землі,
І очі смутку зазирали в душу –
Йшла Україна в глибину століть
З народами весняними і сивими
Плече в плече в незвідані краї.

Вишневий плід
Здивує світ,
Всміхнеться сонцю
На крилах віт.

Гора Чернеча стала на коліна,
Взяла труну безсмертну в чисте лоно,
І вічність тополина стала поруч.
Вишнева весняна пора.
Летять стежини до Дніпра,
Летять хмарки, летять дороги,
Зібгавши куряву під ноги.
Летять студенти і монахи,
Летять мундири і папахи,
Летять солом'яні брилі,
Летять кленові костилі,
Летять берлини і підводи,
Летять віки. Летять народи.
Вишневий вітер на землі.
Вишневі думи на чолі.

І доки світ
У плині літ –
Вишневий вітер,
Вишневий цвіт.