Скільки вод стоїть між нами,
поміж нами стільки днів…
І танцює чорний камінь,
наче гайвір, в борозні.
Вже опахчені хлібами
поцвяховані степи.
Борозна така між нами,
що її не заступить.
Серп уп’явся у повітря,
розпанахавши блакить,
із розрізу гостре світло
бузиново цебенить.
Світло б’є і крізь долоні,
і крізь шрами тут і там.
Образ твій, як на іконі,
розколовся пополам.
Не стулити половинок —
мох в розломі пророста.
І лягають павутинки
і на очі, й на вуста.
Хоч тулю до ниви ниву,
а до дня безсонну ніч,
губи зійдуться глузливо,
розпанахано і криво,—
і то сміх, то сльози з віч…
Притуляю до стернини
обмолочене стебло;
різноликі половини:
це минуло, те — було…