Збирачу просторів безглуздий,
ти все, що бачив, те і брав:
від ваготи аж ноги грузли,
зір захлинавсь від різних барв.
Зібрав доволі — може, досить?
Пора оглянути скарби.
Дивись: там жар, де була просинь,
де смоль — там паділ голубий.
Не зберегти тобі, збирачу,
ні барв, ні обрисів, ні рис,
бо світ існує без означень —
всі простори в тобі злились.
І доки ти збирав на спогад
долини, пагорби, поля,
розторочилася дорога,
і круглим валуном на ноги
осіння налягла земля.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »