Щороку сіймо не ті самі зерна.
Сад по завіях зацвітає знову.
Лише брехня — колишня і модерна
Товклась ціпами часу на полову.
Боли мене, свободо неошукана,
Жали мене, обачність нехолопна,
Миніть, жалі, до кореня обчухрані
І кладочка в дорозі самотопна!
Чи вже такі ми долею мізерні,
Чи серце розманіжилось до репету?
Щороку сіймо не ті самі зерна.
Печуть хлібині руки непорепані.
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »