Що ж, напевне, можна жити,
ну, звичайно, можна жити,
як погасне в серці літа
цвіту лампа золота,
коли ми чужими станем,
і зламає крила танець,
і живі слова зів'януть
в перепалених устах.

Що ж, тобі байдужість личить,
кам'яна байдужість личить,
упаду сумним обличчям
в білі дзвони рукавів,
і згорить сльоза солона,
непомітно й безборонне,
там, де чорним і червоним
на сорочці хрестик цвів.

Що ж, усе на світі просто,
ну, звичайно, дуже просто,
і чиєїсь зради постріл,
і відлуння каяття…
Так безшумно і безкарно,
тільки пустка і лікарня,
і нудота кулуарна
за кулісами життя.