Що з нами трапилось?
Дощу не помічаю…
Куди ж ми квапимось?
У далечінь безкраю…
У грудях сміх;
Дзвенять лункі колеса,
В ковтку повітря
Далечінь воскресла.
Услід за нами двері не риплять,
Не брижиться дзеркал холодна гладь.
Не котиться куляста помела
Мандрівником від міста до села.
Чим далі мандри, тим стрімкіший хід,
Вода м’якіша, ширша білий світ,
Тонкіші стіни, хата нижча в стелі,
Де в крейді день відбився превеселий…
Чи спинимось, чи станем на порозі,
Аби послухать вічність? Чи в спромозі
Спинити кров, що міря нам хвилини
По спалених у серці крапелинах?
Чи зможемо збудить в собі минуле,
Якщо воно не мертве, а заснуле?
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »