Микола Руденко

Що “я” це “я” — повірити не можу

Що “я” це “я” — повірити не можу:
Ніяких доказів тому нема.
Чуття, що їх особі на сторожу
Дає природа —
Знищила тюрма.

І я уже давно на тому світі.
А світ, де серце між людей жило,
Лише в слабкій, невиразній приміті
У сни приходить, мов недавнє зло.

О, я з бідою поріднився рано:
Був холод, голод, баланда чужа.
Була війна, що залишила рани —
Та хто ж на них у таборах зважа?

Колись (як вік перевалив за сорок)
Я ледь живий промовив:
— Зрозумій:
Де в жінці друг, а де запеклий ворог —
Того не знає наймудріший змій.

У жінки два, а може, й три обличчя —
Це від лукавого у неї дар,
Коли вона, мов кицька, замурличе,
То знай; на тебе жде страшний удар…

Тепер дивлюсь на все це із-за дроту:
Яке ж безрадісне життя земне!
Воно посіяло оту скорботу,
Що й нині ще допалює мене.

І залишилася одна наука —
Від неї в безмір тягнуться сліди:
Життя — це мука, безперервна мука,
А “я”—не “я”:
Лиш піна від біди.

27.ІІ.79

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle