В пониззі, ген, вогні жаріють,
аж золотіють береги,
легкі підпалини чорніють
на хмарах ніжно-голубих.
Легкавий дух переймом з яру
іде поволеньки на схід,
де засвітився місяць каро
відкритим поглядом на світ.
Початим вечором на чати
стає вода біля джерел,
аби мовчати, колихати
дрібненький, холодненький перл.
Своє затаєне шептання
по лузі вистелила — ген…
За кошеницю, за смеркання,
за пожовтілий вже ромен.
І човен той хиткий, дощатий
за дня пришпилений до пня —
у ньому можна однувати
і почуватись, як зерня…
Проте далеко не відчалиш,
не здоженеш швидких хвилин,
допоки сам себе не спалиш
на жарі спілих ягодин.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »