Серце замикаєш, ключ — в кватирку.
Світ же ломиться, як злодій, до очей.
Шкода викинути і, зітхнувши,
завдаєш, як лантух, на плече
власну дурість і рядки з латини,
сіль землі (а м’ясо — із душком).
Світ строкатий, та в однім єдиний:
честь — у слові, гріх — під фартушком.
А «подруги» жалять язиками,
дурні величаються дурні…
Чом би не пливти собі роками,
як у фантастичному човні…
Споглядати мить, в якій усе те,
як в коробочці від сірників,
як на крові й нервах випасаєм
мить оту захланну, у якій
віртуальних доль, і доль реальних,
і уявних — та без ліку і кінця.
Скільки вміщує мала хвилина…
Скільки ж вмістить вічність у Отця!
Літо відчувається на дотик. Літо, наче трави, розгортай. Персика дві вогкі половинки Зрошують суху твою гортань…
Читати далі »
Коли йдеш по житті, як долаєш ворожі редути, і нема таких крапель, щоб зужити й про все забути…
Читати далі »
Бабине літо — тінь літа, тінь. Ти йдеш, легка, і шапка волосся жовтого — тінь літа, тінь. Вуста, як і навесні, гарні і смутні…
Читати далі »
Грузьке болото вхопило ноги, тягар важкий. І денно, й нощно, і до знемоги, хоч вовком вий…
Читати далі »
Короткі дні, а ночі такі вовчі, такі тхорячі і такі нудні, вони ще листопадні, підготовчі…
Читати далі »