Павло Гірник

Самотію душею, яка не була молодою

Самотію душею, яка не була молодою,
І заплющую очі, і знов проступають з пітьми
Потойбічна ріка, де відлуння пливе за водою,
І туман, од якого

легенько щемить під грудьми,

Наче знову живу — і не можу облич пригадати,
Наче знову прийшов — і стомився

од вічних оман…

І гукає мене із туману усміхнений тато.
І заплакана мати за батьком гукає в туман.

Перелітна душе, хто в дорозі тебе підночує,
Коли якось вночі назавжди

полетиш навмання?

…І кричу навздогін, але батько вдає, що не чує.
Пориваюся йти, але мати мене зупиня.

Світе мій чорнобілий, пекучий

і немилосердний,

Як я вірив побожно у слово твоє золоте!
…У криваву ріллю загортаються зорі і зерна,
Вже і поля нема, а каміння росте і росте…

1994

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle