Самітне волоконце пропливло…
Шпаклюють вікна — стережуть тепло.
Заносять листя в хату на ночівлю,
аби очам затишніше було.
А в листі кругло світять падунці,
і скачуть поруч срібні цвіркунці —
і їх, як жар, в руках пересипають,
бо скоро сніг з заобрійного краю.
І стежка дальня зменшилась удвоє,
протоптана конем до водопою.
Вода поважчала. Не набереш і склянки,
в ній мокнуть хмари, пущені у лет,
і жнуть завзято зігнуті селянки
понад сагою зжовклий очерет.
Панує скрізь непевна певнота,
що буде вічним перелітний птах
і наскрізно продмухана вербиця,
де двом листкам уже не шелеститься.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »