Сам собі сам, бо на людях.
Не так, але так.
Пальцями водиш слова
по сліпому папері.
Ні, не навспак, а повільніше —
вибити знак
Там, де написано небо і вибито двері.
Стукай — куди?
Але, може, тоді все одно —
Йдуть, чи ведуть, або просто
тримав рівновагу.
Бачив малесенький світ
у велике вікно.
Чув невтолиму ходу і невтолену спрагу.
Досить — не досить, на белебні,
чи у юрбі,
Сутнє, посутнє, чи як там,
потойбіч неслави, —
Йдеться про час, який досі
триває в тобі,
Йдеться про мову, яка й не тебе
шрамувала.
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »