Роздаш себе. По крихті, по краплині.
Не пожалієш — вихлюпнеш до дна.
А ватра догорить на полонині,
забута і на гори всі — одна.
І листя опаде і почорніє,
спресується в долонях і в землі.
І ти відчуєш — повернутись ніяк
туди, де віджурився, відболів.
Де все було наділене крихкою
непевністю у завтрашньому дні —
і кроки найрідніші за стіною,
і постать найрідніша у вікні.
Де все, що обіцялося навіки,
розмилося за обрієм межі:
і кратери історії, і віхи,
і все, чим переймався, дорожив.
Зосталася єдина і нетлінна —
не позолота слави і гроша,
а викресана полум'ям із глини
і болем загартована душа.