Довгі крила — з очерету —
розгортаються до лету:
птах, що імені не має,
із покою вилітає.
Я візьму до рук стрілу,
колись роблену з лозини,
покладу її на лук —
доганяй швидку пташину.
У прошиту в шибці дучку
я угледжу, що за страх:
на засушену колючку
наколовся жовтий птах.
І синенька цівка крові,
наче заполоч, цвіте,
а обабіч віть тернова
щось вибренькує на те.
Певно, птах отой крилатий
звався спокоєм. Так… так…
Бо від чого тихо в хаті
і солодке все на смак?
Обернись до віддзеркалень
в стінах, білених вапном:
вказівний уткнеться палець
в цвіль, що виросла — давно?
Значить, затишок в господі,
позачасся — сохнеш й ти!
Виступає цвіль зісподу…
Швидше і себе протни!
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »